Прощання з «совком» від «Homo Soveticus»

1 год назад 0

Всі фото Ігоря Бойченка

18 травня «Мельпомена» запропонувала «вичавити з себе "совка"» — у Палаці молоді давали виставу Харківського театру «Ампулка» «Homo Soveticus» за п'єсою російського письменника-сатирика Віктора Шендеровича «Потерпілий Гольдинер».

Загалом, це перша вистава нового театру, прем'єра відбулася у жовтні минулого року. Склад проекту вийшов загальноукраїнським: продюсер харківський (Михайло Бондаренко), режисер київський (Максим Голенко), актриса дніпровська (Ольга Жуковцова), музика, шумові ефекти та другорядні ролі — теж харків'яне (музиканти гурту SHKLO). Роль Вульфа Гольдинера досі виконував улюбленець харківської публіки В'ячеслав Гіндін, але в Херсоні у цьому образі дебютував київський актор Олександр Ярема, який (увага!) є херсонцем і навіть колись працював (чи то служив — як це прийнято у театралів) у нашому театрі.

Вистава переносить нас в Америку, в захаращену квартиру з брудним унітазом і корявими меблями, де живе емігрант-харків'янин, старий єврей — зламана «совком» людина, яка відчайдушно ностальгує за радянським минулим — тим часом, коли він тремтів від страху, коли проти переконань вимушений був вступити в партію, навіть змінити власне ім'я. Він щиро ненавидить Америку і зневажає американців. І тут доля зводить його з американкою. Насправді, теж емігранткою, але вона опинилася в Америці маленькою дитиною і СРСР не пам'ятає зовсім. Протистояння між ними неминуче. Як то у СРСР казали: «Два світи — два способи життя». І смішно, і сумно. Смішно — зрозуміло: Шендерович + гарні актори. Сумно — бо така чи то шизофренія, чи то мазохізм в нас все ще поширені. Вибіркова пам'ять залишає приємні спогади, знищуючи негативні. Або мінуси видаються за плюси. Скільки ще людей мріють повернутися в СССР, розказують, як все було добре, не усвідомлюючи, що насправді ностальгують за своєю молодістю!

Режисер вистави Максим Голенко зізнається: «Я людина пост-радянської епохи, я жив на стику часів, тому в мені теж залишилося щось з цього часу, яке я намагаюсь викоренити. Я бачу, як все це переходить з одного стану в інший. Цей матеріал дозволяє попрощатися з нашим внутрішнім Радянським Союзом, з тією епохою, тією імперією».

Чи стане вистава ліками від туги за «совком»? Чи тільки розіграється ностальгія за СРСР? Хто зна. Адже часто люди бачать лише те, що хочуть побачити, чують тільки те, що хочуть почути. Але театр цю проблему стороною не обходить — і це добре.