Якщо кожну справу по Майдану будемо розглядати за звичайними стандартами, це займе 100 років

2 недели назад 0

Євгенія Закревська, адвокат сімей Небесної сотні по справах Майдану, яка оголосила голодування з вимогою ухвалити закон, що дозволяє перевести слідчих Генпрокуратури до новоствореного управління Державного бюро розслідувань, зустрічає нас у своєму офісі.

Вона п'є воду і категорично протестує проти того, щоб вважати свій вчинок жертвою: «Я просто міняю кілька кілограмів ваги на увагу до теми».

Людина, яка справді голодує, не потребує медичного підтвердження, що вона це робить, – це видно. Я подумки множу втрачені кілограми делікатної Євгенії на кількість днів, коли почнеться пленарний тиждень, – і перше запитання з'являється саме собою.

— Євгеніє, є надія, що до другого грудня поправку проголосують?

— Хтось каже, що третього, хтось — що п'ятого грудня. Я сподіваюся, що вони проголосують поправку. Просто я боюся, що до цього часу з Генпрокуратури можуть піти слідчі. Тому що їх ніхто особливо не тримає і ніхто не каже, що є така перспектива. Всередині прокуратури розуміння, що ця поправка буде, немає взагалі.

Якщо її не ухвалили протягом двох років, і перед річницею Майдану, а ця дата завжди була підштовхуючим фактором, то повірити, що її ухвалять пізніше, – дуже складно. Ну і до того, як я про це заявила, ніхто не обіцяв голосувати цю поправку. А зараз у парламенту – велика перевантаженість законопроєктами.

— Давайте пояснимо ситуацію читачам. Є група слідчих, які займалися і глибоко знають усі справи Майдану, хтось вів їх протягом останніх двох, а хтось — протягом п'яти років. При створенні ДБР справи Майдану передали туди, але механізм переведення туди слідчих Генпрокуратури не створили. Оскільки переведення потребувало законодавчої поправки. По-вашому, така затримка — це наслідок курсу на примирення, коли хочуть піддати ревізії цінності Майдану?

— Ви говорите про логічні дії та причини. А насправді — їм просто все одно. Пам'ятаєте, як у Аліси? Для того, щоб залишатися на одному місці, треба бігти з усіх ніг. Для того, щоб нічого не відбувалося, не потрібно ніякого злого умислу. Не потрібно ніяких спеціальних дій. Воно саме собою нічого не буде відбуватися.

У цій ситуації – вина нічия. Прокуратура не винна в тому, що вона не подбала про поправки в закон – це не їхня компетенція. Верховна Рада знизує плечима, мовляв, ми не винні, у нас регламент. Закінчився робочий день, ми пішли додому. ДБР відповідає: так, ми створили відділ для справ Майдану, у нас все добре. І я не хочу нікого образити, слідчі новоствореного відділу, ймовірно, хороші слідчі. Але вони не мають жодного відношення до справ Майдану.

Коли йшлося про передачу справ до ДБР, ми пропонували інший варіант. Створити управління в ДБР і зробити для нього специфічний конкурс, до умов якого включити, як перевагу, знання справ Майдану. Це було б логічно. Для розслідування цих справ недостатньо простої компетенції слідчих ДБР – тут необхідне глибоке занурення у справи Майдану. І в цій ситуації за рік, ну, пів року, можна було створити управління і оголосити конкурс. Туди б пішли слідчі, які займалися цими справами. В умови конкурсу включити, як перевагу, досвід у цих справах, а в комісію включити людей, які б знали справи Майдану. У такий самий спосіб вибрати керівника.

Але нічого цього не сталося! Це не питання двох тижнів, це питання двох років. Ми писали і попередньому президенту, і нинішньому. І зверталися до Труби. Жодного руху, жодного мотиву якось зберегти розслідування я не побачила.

Я оголосила голодування, бо розуміла, що зійшлися дві дати: останній день, коли слідчі втратили повноваження, і день Гідності. Це був дедлайн для прийняття рішень: потерпілі, правозахисники проводили акції, ми писали звернення, на комітеті погодили поправку. Вона тоді була готова, але, оскільки була прив'язана до проведення розслідування – слідчим групам на момент ухвалення закону, після закінчення повноважень слідчих ГПУ її треба оновлювати. І я зрозуміла, що, якщо не зробити жорсткий акцент, ми не маємо шансу на ухвалення цієї поправки. Адже для сесії залишилося усього кілька днів.

— Так розумію, що зараз відбувається тривалий процес передачі справ з прокуратури до ДБР, а це – облік і перегляд доказів. Цей процес передачі тисячі томів може тривати вічно…

— Мене цей процес передачі теж сильно бентежить, тим більше, якщо не буде людей, які готові боротися за ці справи, в тому числі і проти «незаконних вказівок». Тому що, на мою думку, Труба – зацікавлена особа, він (йдеться про факти, наведені у розслідуваннях ЗМІ – ред .) опротестовував дії місцевих рад на підтримку Євромайдану.

Але це ще не все. Ми вважаємо, що є вплив Портнова на Трубу і його зацікавленість справами Майдану. І якщо у нас не буде управління, яке буде боротися, якщо ми не будемо передавати справи тим, кому вони не байдужі, ба більше, щоб були збережені в безпеці, щоб інформація не витікала, то, я боюся, що можуть бути знищені докази, розкрита інформація фігурантам провадження. Я боюся, що в якомусь турборежимі будуть ухвалені процесуальні рішення, тому що вони отримають право це робити. Те, що вони не можуть ефективно розслідувати, не означає, що вони не зможуть закрити фактову справу, адже у них є доступ до ЄРДР. Розслідування поставлено на паузу – це погано, але якщо буде недобросовісний доступ до цих справ, ми йдемо у великий мінус. Категорично не можна передавати справи, поки не створено управління, в якому буде кістяк слідчих ГПУ.

— Віктор Чумак заявляв, що вас запрошували до Генпрокуратури, але ви відмовилися.

— Була така пропозиція. Я дуже уважно поставилася до неї. Але треба розуміти, що я не можу бути одночасно на посаді в прокуратурі і адвокатом потерпілих. А це важлива позиція. У нас прийнято нівелювати роль потерпілих та їхніх представників у кримінальному процесі. Насправді, представник потерпілих – це процесуальна позиція, яка є дуже важливою. Якщо я піду, то мої майже сто чоловік потерпілих залишаться без адвоката. Природно, з позицією керівника департаменту (а це навіть не прокурор), я не зможу увійти в жодну зі справ, які я вела. Я одразу втрачаю багато повноважень, я не зможу брати участь у судових засіданнях. Але при цьому я також не зможу підписати жодного документа, не зможу завернути жоден документ. Голова департаменту – це просто організаційно-розпорядчі функції.

Прокурором я не можу бути, і Віктор Чумак це чудово знає. Я була представником потерпілих, на це є пряма заборона у кримінально-процесуальному кодексі. Це мало б сенс, якби були створені умови, в яких моя ефективність стала б вищою, ніж моя ефективність там, де я зараз.

Я вивчала ймовірну ефективність за трьома критеріями. Перший – команда прокурорів: ОК, Руслан Рябошапка сказав, що дає мені повний карт-бланш. У нас тут не було розбіжностей.

Другий момент – мала зберегтися команда слідчих. Тому що у нас без слідчих навіть процесуальним керівникам складно щось зробити. І тут мені пообіцяли сприяння, але поки що, як бачимо, не вийшло. Із 67 слідчих управління, які були станом на 1 липня, залишилося 25. Скільки залишиться до 3 грудня, невідомо. І це тільки слідчі управління. А є багато тих, кого командирували з поліції, СБУ – навіть не розглядають. Тобто, у нас залишиться лише чверть з команди, яка працювала над справами.

І третій момент – оперативне супроводження справ. Його здійснювала поліція. Наразі цього не відбувається, оскільки керівництво відповідального департаменту змінилося, і нові керівники, на мою думку, повинні самі бути фігурантами кримінальних справ. Це для мене було критично. Я сказала: якщо Аваков залишається на своєму місці, то у мене просто обрубані руки. Адже велика частина роботи лягає на оперативне супроводження.

Ну і плюс – незвільнення обвинувачених, підозрюваних співробітників поліції, підтримка їх керівництвом в судах, відсутність розуміння, що не мають такі люди працювати у правоохоронних органах. Коли потерпілий приходить давати показання і бачить, що людина (мається на увазі та, яка причетна до побиття і переслідувань активістів – авт .) продовжує обіймати посади в поліції, він розуміє, що завтра вони зустрінуться знову – і той почне мстити. Це не сприяє розслідуванню. Адже у нас більше тридцяти співробітників правоохоронних органів, яким висунуто підозру або обвинувачення, їхні справи передані до суду – продовжують працювати.

— Ну, я намагаюся подивитися на ситуацію очима Авакова. Вона, напевно, така. Головні розпорядники і винуватці виїхали, залишилися рядові співробітники. Може, це його спроба зберегти умовних професіоналів, які повоювали, тих, хто вміє щось робити?

— Розумієте, рядові співробітники, які брали участь у протистоянні «на тому боці», теж поводилися дуже по-різному. Не всі звірствували, не всім це подобалося. Адже були ті, хто був готовий давати свідчення. І деякі свідчили. Були ті, хто засуджував подібні звірства. І вони професіонали не менше, хоча б тому, що у них більш здоровий світогляд. Таких от людей просто вижили тоді ще з міліції, вони навіть в поліцію не потрапили.

Вибачте, але здається, що Аваков збирається зберегти не професіоналів, а тих, хто беззастережно буде виконувати такі самі накази в такій самій ситуації. Можу навіть навести приклади. У нас у суді по розстрілу 20 лютого прослизає позиція обвинувачених: вони мали право стріляти.

— Йдеться про п'ятьох «беркутовців» так званої «чорної роти»? Двадцять один поїхав до Росії і ще п'ять залишилося?

— Так. Захист подає ситуацію так, що вони мали право стріляти і це святе право міліції, нині – поліції. І вони вважають людей, які ігнорують смертельну небезпеку, тих, хто йде і збирає поранених, – ненормальними, наркоманами, бойовиками. І вони явно воювали, вони були на одному боці, протестувальники були на іншому боці. Їхня філософія: вони мали перемогти і вони мали право мстити.

— Ви не бачите навіть крихти каяття?

— Ні. Про каяття не йдеться. Не йдеться. Коли давав свідчення контрснайпер, він давав оцінку по відео. Він каже, що навіть якщо вони вважали, що хтось там серед натовпу зі зброєю і являє собою загрозу, то потенційно це може бути точкова стрілянина. Але навіть точкова стрілянина в такій ситуації більше шкодить, ніж може запобігти. Тобто стріляти не можна! Тому що там дуже багато людей, і кулі можуть летіти і поранити, і вбивати абсолютно не причетних ні до чого громадян. Так і відбувалося.

Пам'ятаєте історію з медсестрою Олесею Жуковською? Її поранило кулею, яка була відстріляна з бетонної барикади. Вона, слава Богу, вижила, а от буквально поруч з нею стояв хлопець (він загинув), у якого кулю вилучили та ідентифікували, вона з автомата одного з тих беркутівців «чорної роти», який втік. І вона теж відстріляна з бетонної барикади. Тобто, ви розумієте, наскільки це було небезпечно?! Увесь Майдан був мішенню.

— Напевно, це правильно для пересічних силовиків – розуміти, що тепер не можна виконувати накази, треба завжди думати, що ти будеш разом із цією п'ятіркою на лаві.

— Наступного року, сподіваюся, Святошинський суд вийде на вирок цим беркутівцям. Треба міняти філософію правоохоронців. Тому що вони не можуть боротися проти протестувальників, почуваючись при цьому кимось, хто протистоїть бандитам. Це вкрай небезпечна установка. А вона ще й підігрівалася.

Заступник командира «Беркута» розповідав абсолютно серйозно і впевнено, що їм «розвідники» з Майдану принесли методичку. У цій методичці нібито арабською з перекладом російською розказано, як треба організовувати протести. Там було сказано, що треба співати гімн щогодини, як треба протистояти співробітникам поліції, як треба робити пікети тощо. Він це казав цілком серйозно, він не жартував і повністю вірив, що протестувальники діяли саме за такими методичками. І очевидно, що і його підлеглі вірили… Ба більше, я потім знайшла підтвердження, що такі методички справді існували.

— Мені здається, що їх привезли на Майдан разом з російською зброєю.

— Можливо. Тобто, питання – які «розвідники» принесли цю «методичку» – у мене одразу таке виникло. Чиї? Цей брєд ймовірно культивувався, починаючи з 30 листопада, – про те, що там якісь провокатори, окрема третя, умовно, сила, що спровокувала беркутів. У них – абсолютно альтернативна історія в голові. І вони справді в неї вірять.

Не знаю, на якому етапі вони повірили – для того, щоб себе виправдати, теж можна багато у що повірити – але це як би явно вкладено дуже глибоко і структурно в їхні голови. І це вкрай небезпечно! Я вважаю, що вони профнепридатні. Тому для мене відставка Авакова і була критерієм або, якщо хочете, умовою того, що можна буде нормально розслідувати справи, що буде нормальне оперативне супроводження.

— Ох, ви багато хочете, Євгеніє.

— Річ не в тому, що я цього справді хочу, річ у тому, що це справді критерій. Я не зможу на позиції начальника департаменту процесуальних керівників над слідством робити те, що зараз. Я чудово розумію всю складність роботи зсередини, я розумію, і це не білі рукавички. І я не боюся туди зайти і взяти на себе відповідальність, ні. Тут просто порівняння ефективності в одній позиції і в іншій.

— Як усе це проживають рідні Небесної сотні?

— Важко.

— Коли я зараз подивилася цифри результатів розслідувань, у мене були позитивні моменти, тому що дуже багато справ передано до суду. Дещо зробив Юрій Луценко.

— Звичайно. Результати є.

— Давайте структурно подивимося. «Справи про вбивства на Майдані» – загалом, усі винуватці визначені.

— По 20 лютого – так. Є обвинувачення п'яти осіб, плюс ще 21 беркутівець, що втік, оголошений в розшук. Плюс за результатами експертизи, які отримало слідство минулого року (щоб ви розуміли, скільки часу воно тривало), ідентифікували кулю, випущену зі зброї одного омегівця – йому теж висунуто підозру.

І ось на стадії завершення слідства, передачі справи до суду, воно може зірватися. Тому що зараз насправді, – критичний момент. Закінчення строків слідства тощо.

Загалом, у Святошинському суді вдало обраний порядок дослідження доказів. Коли усі докази по конкретному потерпілому збираються і розглядаються в один день. Вдало і по-новаторськи нетипово для наших судів.

І це набагато складніше для прокурора. Адже треба бути готовим не просто методично щось передавати, а потім нудно читати. Треба реально орієнтуватися в матеріалах справи, добре розуміти – де яке відео до якого потерпілого потрібно показати.

І ось у зв'язку з цим у нас купа нової інформації з'являється на судових засіданнях, яка не була відома на досудовому розслідуванні. З'являються нові очевидці тих поранень, додаткове вказування на тих, хто виносив пораненого або вже вбитого.

Коли давали свідчення правоохоронці, спливає маса інформації, яка перевіряється у фактовому провадженні. Можуть з'явитися додаткові докази або додаткові підозрювані. Бо там же ланцюжок іде до Януковича. Адже є ще справа, щодо верхівки влади, яку передбачається розглядати в суді в заочному порядку… Тобто, там розслідування все одно триває, незважаючи на те, що справа в суді.

Святошинський суд демонструє найбільш ефективну з усіх майданівських справ.

Зовсім інша ситуація у Шевченківському суді – там розглядають обвинувачення ексначальника управління СБУ в Київській області Щоголева, якого звинувачують у подіях штурму Майдану в ніч з 18 на 19 лютого. Там теж багато вбитих, багато поранених, там використовували гранати, які були завезені з Росії. І там засідання – один раз, добре, якщо два рази на місяць, а часто – один раз на місяць. Вони часто зриваються, часто все, що ми встигаємо розглянути, – це чергове клопотання захисту.

— Думаєте, це саботаж? Все-таки йдеться про (хоч і колишнього) начальника СБУ.

— Я думаю, що у Святошинському суді є націленість і розуміння, чіткий план довести справи до вироку. Там суддя навіть відмовлявся від участі у конкурсах для того, щоб не зривати засідання. А в цій ситуації судді не розраховують, що вони цю справу розглянуть.

Швидкість розгляду – окрема тема. У мене просто не вистачає ресурсу, щоб порахувати по кожному процесу швидкість поточного його розгляду і спрогнозувати, скільки він буде тривати.

— Ви колись підрахували, сказали, що 100 років по кожному.

— У нас вбивство розглядається зазвичай рік. Якщо ми будемо розглядати кожну справу за звичайними стандартами, то це займе 100 років. Ну, реально! Тому що там, по суті, 120 епізодів убивств. А у Шевченківському іншу справу (по Крисіну) – там, де один епізод, де один постраждалий, один обвинувачений – розглядали п'ять років. Ну от як?

— Тобто, ви думаєте 100 років – за оптимістичним сценарієм, якщо це вмотивований суд?

— Так не можна. Я ніколи не погоджуся з цим. Ми вимагаємо, щоб такі масштабні справи в суді були пріоритетними. Щоб завантаження суддів розраховувалося з урахуванням таких величезних справ. І суддя мав час розглядати такі справи хоча б два рази на тиждень. Щоб він був розвантажений від інших справ. Щоб це не залежало від свідомості або несвідомості судді, а просто було стандартом. У нас є справи, які взагалі зависли після передачі обвинувального акту до суду, так і не почали розглядатися за три роки.

— Та ви що. Чому?

— Тому що там серія відводів, самовідводів, передача справи з одного суду до іншого, третього, повернення з апеляції тощо. Система не повинна допускати, щоб підозрюваний, який користується лазівками закону, міг ухилитися від суду.

— Нещодавно Ігор Луценко сказав, що навіть один з депутатів від «Слуги народу» якось причетний до викрадення.

— Там є зв'язок по телефонії, відстежували телефонне з'єднання групи викрадачів, і в цей час синхронно є контакти з оцим-от «Слугою народу», так. Це справа щодо викрадення Вербицького-Луценка.

По цьому епізоду є дві справи, але різниця в результатах – величезна. Є провадження, яке зараз розглядається у Бориспільському суді, – за обвинуваченням Волкова. Волков – це вже вищий «тітушка», якого звинувачують в організації викрадення, він близький до Чеботарьова. А там ми вже допитали потерпілих, свідків захисту і обвинувачення, вже досліджуємо докази і підходимо до фіналу, до того, щоб допитувати обвинуваченого. І, можливо, наступного року буде вирок.

А є справа по одному з безпосередніх учасників викрадення, там обвинувальний акт був переданий до суду ще у 2014 році, ще міліцією, і справу розглядали 5 років у Печерському суді. Теж так – раз на місяць, раз на два місяці, іноді – раз на три місяці. А потім суддя заявила самовідвід… Там йому пред'явили занадто легке обвинувачення, і строк давності по ньому – п'ять років. І зараз захист подав клопотання про закриття справи у зв'язку із закінченням строку давності.

Я вважаю, що там, з моєї точки зору, вина саме суду, що це справді було спеціальне затягування, а потім спеціальний самовідвід, причому – з причини, яка була відома рік тому, і я не вважаю це причиною.

Але факт залишається фактом, усе затягли. І гарантовано – щоб минув строк. Причому у цієї судді я не перший раз з цим стикаюся. Коли судовий розгляд просто дотягується до закінчення строку.

А розгляду справи по Волкову, якого вважають організатором викрадення Вербицького-Луценка, ми добилися лише після передачі цього провадження до Управління спеціальних розслідувань. Поліція навіть не збиралася її розслідувати. Вони відправили по двох виконавцях обвинувальний акт до суду. Один з цих двох втік, по другому – закінчився строк давності. І все – далі не було жодного розслідування.

Ми добилися того, щоб передати цю справу до Управління спеціальних розслідувань. На початку 2017 року їм передали справи, і вони заново пропрацювали усі докази, знайшли нові, все перелопатили, вже влітку 2017 року оголосили про підозру Волкову.

— Скажіть, а як йдуть справи Януковича, Якименка, Захарченка? Чомусь сюди не увійшли Попов і Клюєв, я не зрозуміла, чому?

— По Попову є обвинувачення по 30 листопада (2013 року), по Клюєву теж є обвинувачення по 30 листопада (заочно, він у розшуку). У Попова воно «живе», в суді, тому що він тут. Воно розглядається теж дуже повільно, але розглядається.

Крім Клюєва, Попова, з того, що я знаю, по 30 листопада є підозра у Януковича, Захарченка і т. д. По 18-20 лютого (2014 року) прокуратура отримала дозвіл на заочне розслідування, потім закінчився строк його і, власне кажучи, знову треба отримувати. Але провадження по цих датах є, їм інкримінуються епізоди 18-20 лютого – поки до них просто не дійшли. Це ж 900 томів, там більше 300 потерпілих, і це дуже масштабна справа.

— Я так зрозуміла, що справи розбредуться по трьох відомствах – СБУ, НАБУ і ДБР, по ідеї?

— Так, і це ускладнює процес. В принципі, є зв'язок між економічними злочинами, які перейдуть для розслідування в НАБУ, і насильницькими злочинами. Але щоб її побачити, потрібна все-таки якась координація між розслідуванням НАБУ і тими, хто розслідує насильницькі злочини.

Я, чесно кажучи, поки що не зовсім розумію – що буде у СБУ. Треба подивитися. Можливо, це якось можна вирішити хоча б загальною групою прокурорів. Тому що, якщо цієї координації не буде, у них не буде шансів дізнатися, що є якісь перетини, якісь крапки, якісь спільні моменти.

Тому що в цьому і була ідея, що коли була узурпація влади Януковичем, створення схем Клименка, схем викачування грошей, ще якихось розкрадань, – ці гроші у якийсь спосіб потім використовувалися в тому числі і для переслідування Майдану, для роздачі додаткової винагороди беркуту або фінансування тітушек.

Справи Майдану – цілі грона цих справ. Які з них ви вважаєте все-таки найбільш пріоритетними? Насильство, потім, напевно, переслідування активістів?

— Переслідування активістів – теж насильство, там же теж вбивства, вони призвели до смерті Вербицького.

Я не можу сказати, що менш важливою є, наприклад, організація нападу на Автомайдан, яка координувалася на рівні вищого керівництва тодішньої міліції, тодішнього Міністерства внутрішніх справ.

Були задіяні всі. Кримінальна міліція, управління по боротьбі з наркотиками, «Беркут», тобто охорона громадського порядку. Хтось розробив план для того, щоб залучити якихось своїх інформаторів або людей, які у них на гачку по наркотиках. І це – для того, щоб вони приїхали до Києва, прийшли в певне місце, щоб почали задиратися з активістами, щоб показати ілюзію бійки, щоб був привід викликати «Беркут». При цьому за цим усім мали спостерігати негласні співробітники, які перебували на території лікарні, треба було дізнатися якось пароль і вломитися до Зелло (приватний канал в Телеграмі – ред .) Автомайдану – для того, щоб знати, як вони переміщуються, давати якісь фейкові повідомлення. Треба було з іншими «тітушками» створити ситуацію загрози, щоб хтось поїхав в цю лікарню.

Розумієте, на що міліція була заточена, і чим вона займалася? Це не просто якийсь там рядовий ексцес виконавця. Ціла державна махіна працювала на те, щоб виключити з протесту Автомайдан, щоб бити хлопців. Уся правоохоронна система стала антиправоохоронною, вона працювала проти, а не за. Жоден етап переслідування не включив нормальний правовий запобіжник. Ну, добре, беркут і опера опустилися нижче плінтуса. Але ж слідчий, він же бачить документи, він може подивитися, перевірити справжність, реалістичність цього рапорту, хоча б опитати, зрозуміти, побачити якісь нестиковки, сказати – та йдіть ви на фіг, яка тут підозра, що ви мені говорите, людину побили – їй швидка треба. Далі прокурор, наступний запобіжник. Але ні, вони разом все узгодили, ставили свої підписи – і відправляли до суду.

Судді – це взагалі як би окрема система, вона мали бути фільтром від усього цього… Навіть тоді у нас були надії на суди. Зрозуміло, що є окремі корупціонери, але коли масово, по ось такому клацанню приймаються рішення, коли побиті люди сидять… Це якийсь Кафка!

І я не вважаю, що це не важливі справи, це дуже важливі, тому що такого не повинно бути! Це треба донести всім людям, тому що досі, я впевнена, вони не розуміють усієї цієї махіни і усієї цієї системи. І це реально було сплановано. Звичайно, потенційно багато правоохоронців були готові вчинити так, але все-таки оживити цей механізм можна було лише зверху.

— І останнє. По-вашому, все-таки – що найголовніше: щоб було у людей, у суспільства усвідомлення, що відплата прийшла, щоб ми прийшли до максимального з можливого?

— Відкритий суд, відкрите судове засідання неможливо переоцінити. У процесі судових засідань, коли люди можуть побачити все, що назбирало слідство, – вони можуть зрозуміти, зробити власні висновки. Потім погодитися або не погодитися з вироком – але зрозуміти увесь підспідок, що було під час Майдану, і до яких дій міліція взагалі вдавалася, і що було в голові у тих, хто був на іншому боці.

Мені здається, це дуже важливо і для побудови правильної правоохоронної системи, і для усунення проблем, прогалин у законодавстві – щоб не було повторення такого.

Я вважаю, що початок судового розгляду – це дуже важлива точка. І в цьому важливою є роль журналістів. Коли не ходять у Святошинський суд, для мене це дуже боляче, тому що це серйозно – то де можна зробити для себе певні висновки про нас, про історію.

Якщо просто сидіти і чекати вироку, усі взагалі забудуть про що це і до чого це було, і навіщо. Ба більше, тут участь журналістів грає роль. Адже суддям не все одно – якщо вони бачать, що це для людей важливо, вони поводяться по-іншому.