Олександр Савенко: суспільство слід витягати з емоційного провалля

Олександр Савенко має унікальний професійний профайл, досвід головного редактора газети та журналу, президента Національної телекомпанії України та очільника Держкомтелерадіо. Йому вдавалося паралельно поєднувати й адміністративний, і журналістський досвід, то він сам жартома називає себе «синтетичним журналістом». Олександр Савенко керував Укрінформом неповні три роки. Без сумніву, проникаючи у «механіку» роботи інформаційного агентства та відчуваючи його пульс. Ця розмова – одна з серії інтерв'ю, присвячених 100-річчю агентства, – здається нам цікавою.

— Олександре Миколайовичу, кожен топ-менеджер, коли приходить у структуру, робить своєрідний аудит. Які були ваші результати аудиту, коли ви прийшли до Укрінформу, і що ви собі запланували змінити?

— У наш із вами рідний Укрінформ я прийшов у 1996 році, тож він для мене – теж частина життя.

Тоді був період бурхливого розвитку столичної щоденної преси, тож, по ідеї, продукція нашого агентства мала бути затребуваною. Мала бути, але не була. Укрінформ завжди був безпечним щодо достовірності інформації, будь-який редактор знав: якщо ти ставиш Укрінформ, то там апріорі не може бути помилки. А от із оперативністю були великі проблеми. Бо якщо в редакціях новинну стрічку отримували десь у районі 15-16-ї години, вона вже нікому не була потрібна: о 18-й годині в київських газетах вже друк, і таким чином, хочеш-не-хочеш, столичні газети шукали якісь інші джерела інформації.

Коли я прийшов в Укрінформ, то почав аналізувати: чому нас завжди ставлять «Урядовий кур'єр», «Голос України», обласні газети, серед засновників яких тоді були органи державної влади, і майже не беруть такі газети як «Киевские ведомости» чи «Факти». У ті часи відбувався злам журналістики – п'ять років після проголошення Незалежності, п'ять років, як розвиваються приватні засоби масової інформації – а ми за цією стреминою просто не встигали. Я ставив собі питання: чому ми не є головним джерелом новин для всіх? І в той же самий час чув від підлеглих, що, ой, як їм важко! Я абсолютно не міг зрозуміти цього, тому що звик до іншого інформаційного ритму на телебаченні. Там якщо група виїжджає о 7-й чи о 8-й годині, то близько 12-ї вони вже дають сюжет. А тут виходить, що подія десь о 10-й, о 12-й – і лише десь близько 15-16-ї години з'являється матеріал, він лягає на стіл редактора, його опрацьовують, тоді збирається стрічка і відправляється. Це було тоді завдання номер один – пришвидшитися, щоб підняти цитованість. Важке завдання. Я приглядався десь тижнів два, слухав ці всі стенання: технічне забезпечення погане, комп'ютери старі, немає того, немає сього.

Через два тижні на одному із зібрань сказав: ви не те, що по-іншому думаєте, ви навіть ходите і дихаєте зовсім по-іншому, – для того, щоб ви зрозуміли, що таке справжній інформаційний ритм, вас би кинути на телебачення і радіо, щоб ви там попрацювали, за тиждень ви б увійшли в цей ритм і не змогли б уже працювати по-іншому. На перший план для мене вийшла оперативність. Ми почали робити серйозну реорганізацію, закупили кілька десятків комп'ютерів, ноутбуки, мобільні телефони, які тоді –  в 1996-1997 роках були ще дивиною. Почали розробляти безпаперову систему обробки матеріалів, коли ти або надиктовуєш на диктофон, або пишеш у ноутбуці – й в один клік передаєш у центральний офіс. Це сьогодні для нас ці речі – само собою зрозумілі, а тоді це були новації.

— Легко люди вчилися?

— По-різному. Але бажання вчитися та розвиватися залежить не від віку, а від внутрішніх налаштувань. Для мене не має значення – скільки людині років, у мене навіть на центральному каналі, який очолював донедавна, були люди 70-80 років. І якщо людина працює, вибачайте, як навіжена, – а є такі працівники скрізь – це дуже добре для компанії.

Але – повертаючись до Укрінформу. У нас тоді було шістнадцять стрічок, ми поступово їх оновлювали, робили технічне переоснащення. А ще доводилося ламати спротив чиновників. Я вважав і вважаю, що державне агентство повинно мати від влади у сенсі ексклюзивів «право першої ночі». Це аксіома. Ми – офіційне державне агентство і вся офіційна інформація повинна була приходити від органів влади спочатку до нас і поширюватися через нас. І я ніяк не міг зрозуміти: яким чином відбувається так, що поки фельдкур'єр (саме через них до нас надходили пакети з офіційними документами) до нас приїде, а він приїжджав, як правило, десь у другій половині дня – це вже було, даруйте, у свинячий голос. А інші молоді інформагентства подавали виклад цих документів набагато раніше із посиланням на свої джерела із Адміністрації Президента. Я, пам'ятаю, навіть якось спересердя дав інтерв'ю, в якому був заголовок: «Як можна за пару кросівок купити Указ Президента».

— Директори приватних агентств, за кросівки чи ні, але «пригодовували» джерела в адміністрації, а Укрінформ був у прольоті – знайомий кейс.

— А Леонід Данилович Кучма мабуть цього інтерв'ю не читав, йому просто хтось сказав: от дивіться, що витворяє Савенко – «Як за кросівки можна купити Указ Президента». Він запросив мене в АП і питає: я що, маю вам новини особисто передавати? Я кажу: «Леоніде Даниловичу, справа ж не в тому – є якась дівчинка, яка після того, як ваш підпис стоїть в указі, по дорозі до фельдкур'єра заходить в якийсь там кабінет і на певний факсик оцей указ перекидає. І наші конкуренти тут же його опрацьовують і буквально через 20-30 хвилин оприлюднюють. А чи вдалося вам сьогодні зламати синдром «пари кросівок за указ президента»?

— Ми ще в процесі, ніхто на тарілочці не приносить, але ми вимагаємо, переконуємо, ображаємося.

— Я бачу дуже непогану динаміку: сьогодні інформація Укрінформу використовується частіше.

— Що ви згадуєте, як творчий успіх?

— Нам дуже складно тягатися з такими монстрами, якими є світові агентства – Асошіейтед Прес, ІТАР-ТАРС, Сіньхуа чи Франс-прес. Складно, тому що завжди у нас на засоби масової інформації, які належали державі, грошей ніколи не вистачало. Але фактично тоді Укрінформ був єдиною інституцією, яка мала власних кореспондентів за кордоном. Як на абсолютно мізерні кошти нам вдалося утримувати корпункти? Як правило, кореспондентами були або дружини дипломатів, які мали журналістську чи гуманітарну освіту, або це були наші колеги, які проживали за кордоном. Скажімо, у нас таких власкорів було десь дванадцять чи шістнадцять, точно не пам'ятаю. У нас були власкори в Брюселі – НАТО, в Нью-Йорку – Організація Об'єднаних Націй, в Італії – Ватикан. Петро Олар з Італії фактично кожного дня щось присилав. А в Пекіні чудово працювала Оля Танасійчук, дружина дипломата. Словом, багато-багато новин ми отримували з перших рук.

Якщо про успіхи… У нас тоді передплатників було кількасот – в основному районних, міськрайонних газет. Ми почали продукувати більше аналітики, намагалися робити короткі й водночас дохідливі коментарі на економічні, політичні, соціальні теми, чого журналісти на місцях не могли робити – себто, говорити про те, що насамперед цікавить людей – простою, дохідливою, зрозумілою для читача будь-якого рівня мовою. Якість цих матеріалів і їхнє спрямування постійно змінювалися і покращувалися.

— Скажіть, будь ласка, як ви оцінюєте сучасні новинні потоки, яка проблема новинної журналістики найгостріша?

— Вимоги до новинної журналістики вічні: якість, достовірність, оперативність.

Сьогодні пересічним громадянам складно розібратися в достовірності інформації, яку вони отримують, недарма ж і у нас, і в усьому світі вже законодавчо починають боротися з фейками та розробляти критерії: як довідатися, що це правдива інформація, а не фейк. 

Нині поняття журналістської порядності, мабуть, стоїть на першому місці, тому що можна бути суперпрофесіоналом, але, якщо цього суперпрофі вже купили з потрохами й він відпрацьовує тільки якусь одну  позицію – то про об'єктивність говорити неможливо. 

На жаль, наш інформаційний простір дуже брудний. Зі скрушністю констатуємо, що у нашій країні він так і не став нормальним  бізнесом, хіба що політичним. Створюються суспільне телебачення і радіо. Нормально? Нормально, хоча це треба було робити ще років 20-25 тому.

Нині переважає думка, що телевізійні канали, радіоканали, газети, серед засновників яких є органи державної влади, треба неодмінно роздержавити. Звідки ця логіка? Виходить, що держава сьогодні виступає як цензор, ледь не як ворог суспільства. Чому? Не довіряємо ми державним засобам масової інформації. А яким тоді довіряємо?  Олігархічним? Значить, ми повинні довіряти, скажімо, каналам, які є у Коломойського чи у Фірташа, чи у Ахметова, чи у Пінчука, – більше, ніж тим, які  мають обстоювати інтереси держави, а не певних кланів? Для мене ця логіка є загадкою: все, що належить державі, треба знищити. Зараз? У час війни? Може, давайте, роздержавимо й Укрінформ?

Інформаційна війна все життя велася і сьогодні ведеться. Нині багато хто говорить, що не слід займатися пропагандою, мовляв – це комуністична відрижка. Можна посперечатися: а пропаганда національної ідеї, наших одвічних цінностей, традицій, історії, національної культури, зрештою – здорового способу життя? У нас, дозвольте запитати, цим хто-небудь серйозно займається? У нас хоч хто-небудь цілеспрямовано, постійно протидіє московській пропаганді й брехні? Щось мені бракує прикладів. А вам? Та назвіть це як завгодно, назвіть це контрпропагандою. Але ж робіть – бодай що-небудь!

Між тим в ефірі – суцільні інформаційні страшилки, панянки та селянки, псевдодраматургічні «сторі»: як вийти заміж наосліп чи за принца, шоу-перешоу, хата на тата, де український тато – неодмінно п`яниця, дебіл і ракло мезозойського періоду… 

— При цьому кожен серіал – це пропаганда.

— Нещодавно соціологічна служба вимірювала індекс щастя українців у світовому контексті – й результат був вельми невтішний. Закономірно: жебрацька зарплата, космічні рахунки за житлово-комунальні послуги, постійне зростання цін.

Людина відкриває вікно – сіре небо, підходить до свого холодильника – сірі продукти у сірому холодильнику, вмикає телевізор, а там ідуть абсолютно сірі новини. Як тут вибратися з депресії? Треба суспільству сьогодні допомагати, треба його витягати з цього емоційного провалля. Катаклізми, аварії, вбивства – про це найлегше розповідати, а знайти те, що буде показувати нам світло в кінці тунелю, – набагато складніше. Сьогодні от соціальне завдання журналістики – це шукати і знаходити те позитивне і добре, що є в нашому житті. Я дуже хочу, щоб цим займався Укрінформ.

— Державне агентство яким має бути? Це – тлумачення, популяризація ініціатив держави та її очільників чи засіб інформування а-ля Бі-Бі-Сі? Чи може майданчик для дискусій?

— Все повинно бути: і перше, і друге, і третє. Насамперед ідеться про інформування – на 100-відсотків правдиве і об'єктивне. Дискусійний майданчик – обов'язково. 

А щодо Бі-Бі-Сі, то Андрій Куликов, з яким ми колись працювали разом у газеті News from Ukraine і який очолює зараз Громадське радіо, а раніше був ведучим на Бі-Бі-Сі, коментуючи цю тему в моїй прямоефірній передачі, сказав: принципи Бі-Бі-Сі – це редакційна політика, яка впроваджується на Бі-Бі-Сі. Для того, щоб працювати як Бі-Бі-Сі, слід мати аудиторію ту, яку має Бі-Бі-Сі. Не можна сліпо копіювати чи абсолютизувати. Ми ж не будемо говорити, що англійці звикли до того, що для них справжній газон – це тільки той, який вирощується 200 років. Зовсім інша ментальність у людей.

Але принципи об'єктивності, неупередженості, правдивості повинні бути. В тому числі повинно бути почуття справедливості, недарма нас називають «сторожовими псами демократії». Не можна до влади ставитися як до ворога, бо це кінець, це безвихідь. Але не можна до влади ставитися і як до Господа Бога. Щось хороше зробила влада – треба відзначити, погане, помилися в якомусь своєму рішенні – про це теж неодмінно треба говорити. Слід постійно шукати баланс між бажаним і дійсним. Це основне завдання. Принципи інформаційного агентства не повинні відрізнятися від загальних журналістських принципів.

— Вам запам'яталися журналісти, яких ви вивели на якусь пряму?

— Я себе ніколи на вважав таким собі журналістським гуру. Хоча через мої руки, душу і серце пройшло багато людей, які говорять, що я був їхнім навчителем.

Досі згадую добрим словом ветерана Укрінформу Івана Сайка, якого там по праву вважали журналістом-легендою, Віктора Чамару, Олексія Троценка, Сергія Баликова, Ганну Гулу, Володимира Рєпіка, Олега Тохтамиша. Вважаю, що мені пощастило, що я працював із цими людьми, на яких в Укрінформі трималося фактично все.

Пригадую і ось такий курйозний випадок (такі у нас, як і в будь-якому живому колективі, траплялися). Якось не могли вчасно відправити стрічку для районних газет, тому що позаштатний автор не приніс астрологічного  прогнозу… Всі його нервово чекають, оскільки під загрозою зриву – графік друкування сотень місцевих газет. Скандал! Хвилин за 15-20 мені доповіли: все в порядку, відправили. Що, питаю, хоч із запізненням, але принесли? Та ні, каже Іван Іванович Сайко, самі написали. Через тиждень звірили – кожен по своєму знаку Зодіака: все відбулося, як по писаному. Посміялися.

— Написали, що всім буде добре наступного тижня?

— Абсолютно. А ви от самі візьміть і сьогодні почитайте будь-який прогноз…

Та повернімося до ювілею. 100 років – це велетенська подія, це епоха, початок якій покладав Дмитро Донцов. І я  щасливий, що особисто є малесенькою – десь на два, два з половиною відсоточки (саме стільки років працював в агентстві) – частинкою цієї столітньої епохи.

*     *     *

П'ять порад журналістам Укрінформу від Олександра Савенка

1. Я – за одержимість професією, але проти роботоголізму. Після 50-ти зрозумів: прекрасно, коли у людини є справа всього життя, але не нормально, щоб ця справа закривала від тебе власне саме життя: рідних, друзів, дозвілля, книги.

2. У нормальній сім'ї повинні бути і маленькі, і середні, і старші. У нашій професії, як у сім'ї, має бути три пов'язаних покоління журналістів. Отоді вона здорова і її розвиток гармонійний. До молодих: не зважайте на вік, не ставайте самозакоханими павичами, які все вміють і все знають: у ваших старших колег колосальний досвід.

3. Саме ви, журналісти Укрінформу, повинні стати для наших колег із регіональних медіа тими авторами і помічниками, які дають якісну продукцію, рівня якої вони у себе на місцях не зможуть досягти. Де в маленьких  містечках взяти таких фахівців, які з глибоким знанням справи можуть подискутувати на будь-яку тему та написати про це 150-200 рядочків? Тут і критична стаття повинна бути, і потужний економічний, політичний, соціальний огляд. І дискусія… Висвітлюйте різні точки зору. Їх сьогодні, слава Богу, стільки є!

4. Ви можете і маєте критикувати владу, але пишайтеся статусом державного журналіста. Сьогодні, якщо оцінити роботу ЗМІ, то виходить, що одним із найголовніших ворогів народу в суспільства є влада, починаючи від сільради, районної ради, обласної, закінчуючи Верховною. Але не можна постійно пресувати людей тільки негативною інформацією. Не лакування дійсності, а реально існуючий позитив неодмінно повинен бути. Він є у житті, тільки  треба хотіти і вміти його шукати і знаходити.

5. Був у нас на факультеті журналістики професор Василь Єлизарович Прожогін, який у кінці своїх блискучих лекцій часто повторював фразу: «Ну что, ребята, запустил я вам ежа под череп? Теперь потейте мозгами». Хочу оце побажання свого вчителя переадресувати побратимам із Укрінформу – якомога більше пітнійте мізками. І тоді все вдасться – і у вас, і в України!