«Це більше, ніж просто робота». Як херсонська школа обʼєднує дітей та дорослих у різних країнах

На початку бойових дій у Херсоні директорка однієї зі шкіл Любов Біденко (імʼя змінене з безпекових міркувань — прим.ред.), зробила те, що здавалося неможливим: зберегла зв’язок із командою, згуртувала дітей по всьому світу і перетворила шкільну будівлю на справжній прихисток. Школа стала не просто місцем навчання — а простором, який об’єднав десятки родин. Навіть якщо ці родини — у різних країнах.
Останні пʼять років для херсонських шкіл стали надскладними: пандемія COVID-19, повномасштабна війна, окупація, деокупація і тривале життя у зоні бойових дій. Як наслідок — постійне дистанційне навчання й глибокі освітні втрати, яких зазнають діти. Попри все, освітяни Херсона не втрачають любові до міста і віри у своїх учнів. Вони адаптуються, тримаються і гуртують довкола себе херсонців.
Історія пані Любові Скільки себе пам'ятає жінка, завжди любила грати в ляльки. Вона є першою вчителькою у родині, ще з дитинства хотіла працювати у галузі освіти. Закінчила Херсонський педагогічний інститут з червоним дипломом, де взагалі не вивчала українську мову. Але після 1991 року почала вивчати українську літературу, була нею вражена, це спонукало вивчити й мову.
Любов Біденко була директоркою кількох міських шкіл й врешті почала роботу у школі, яку очолює і сьогодні. Будівля закладу побудована коробкою і там є багато внутрішніх приміщень, у яких немає вікон. За часів будівництва задумувалося, що там повинні були бути фотолабораторії. Коли вперше побачила це приміщення, то одразу подумала, що воно дуже безпечне, говорить вона. Разом із колективом школи їй вдалося змінити й зовнішній вигляд закладу, і підходи до навчання та результати дітей.
"З початку пандемії ми майже пʼять років працюємо дистанційно. Коли почалася війна колектив опинився у різних містах не лише України, а й за кордоном. З деякими колегами ми не бачилися особисто дуже давно. Тому коли ГО "Навчай для України" спільно із Save the Children та Європейським Союзом запропонувала нам поїхати в Одесу на тренінг, це стало для нас великою радістю і можливістю побачитися і попрацювати", — каже Любов.
Зокрема під час тренінгу освітяни Херсонської та Миколаївської областей створювали для своїх шкіл індивідуальні стратегії подолання освітніх втрат: документи, які допоможуть їм та їхнім учням надолужити втрачені за роки війни знання.
У часи великої війни У Любові є дві колеги, які з початком повномасштабної війни жодного разу не виїжджали з Херсона. Сама Любов Біденко з рідними виїхала з міста у квітні 2022 року, тому каже, що не бачила страшної окупації, яка прийшла влітку, коли людей почали забирати на підвал чи приходити по домівках.
Жінка пригадує, як у березні 2022 року начальниця управління, пані Катерина  (імʼя змінене з безпекових міркувань — прим.ред.),  сказала освітянам, щоб не ризикували своїм життям і життям своєї родини. На той час заступниця з виховної роботи школи, пані Анна ( імʼя змінене з безпекових міркувань — прим.ред.), жила в Антонівці.
"Вона вирішила, що з чоловіком житиме у нашій школі. Тут є обладнане сховище, де раніше був спортивний клуб: там три великі кімнати, і вбиральні, і каналізація, і вода, і матраци. Тож протягом місяця деякі люди з Антонівки жили там. У їдальні ще залишалися продукти, і ми спільно на кухні готували їжу. Головним кухарем став чоловік Анни: були і супи, і борщі, і все робили. У той час вже у магазинах не було нічого: росіяни взялися грабувати великі супермаркети", — каже Любов Біденко.
Навчання До початку повномасштабної війни у школі навчалося 600 дітей, зараз — близько 500. Навчання дистанційне, тож доєднуються і діти, які залишилися з родинами у Херсоні, і ті, хто виїхав. Проте, за словами Любові, багато учнів, що виїхали з батьками за кордон, визначилися, що не повертатимуся до України. Крім того, дехто мігрує і часто переїжджає по території України, дехто має роботу, купив нове житло, тож теж навряд повернеться. Це — велика проблема херсонських шкіл.
"Але є і такі випадки, коли діти виїхали, пішли до школи там, де оселилися, а потім повернулися до нас, тому що їм комфортно з нами і нам довіряють. Ми розуміємо, що всім складно: і тим, хто залишився в Херсоні, і тим, хто залишається в Україні, і тим, хто за кордоном. Наприклад, діти в інших країнах зіштовхуються із різними культурними відмінностями", — розповіла директорка школи.
Про дітей За словами пані Любові, діти залишаються дітьми, попри те, що вони подорослішали. Це видно навіть у таких побутових моментах, коли вони кажуть, що перед тим, як вийти з під'їзду, кожний повинен подивитися наверх — щоб не було дронів. Коли скаржаться на те, що автівки залишають під вікнами, бо якщо дрон потрапляє у машину, то вона вибухає.
"Наразі вони змушені думати про питання безпеки, відповідальності за життя, за майно, за тих, хто поруч, відповідальності перед майбутнім",  — додала жінка.
Вчителі школи, яку очолює Любов, розповіли, що коли розпочався проєкт "Український консорціум з викликів у освіті: безпечне повернення до навчання", у межах якого вчителі школи проводили додаткові заняття зі шкільних предметів з тьюторинговим підходом, і прийшов час дітям обирати додаткові заняття, багато з них сказали, що не хочуть обирати один, а хочуть два предмети. Це один із доказів того, що діти сьогодні хочуть вчитися, що вони вмотивовані, розповіла вчителька.
"Ми починаємо проводити додаткові заняття з 17:00. Тобто діти повинні бути вдома. Ті, хто на території України, — трошки перепочити, поїсти, уроки якісь підготувати і доєднатися. Ті, хто за кордоном, мають свій розклад. А ще є музикальні школи, спортивні заняття, художні школи. Важливо, що завдяки роботі у малих групах, на цих додаткових заняттях у дітей є простір для того, щоб просто поспілкуватися, а у вчителів — щоб спитати у кожного "Як ти сьогодні? Чи маєш ресурс на те, щоб вивчати щось нове?", — каже Любов.
Розповісти про Херсон так, як розповідають діти, дорослі не зможуть, додає вона.
"Те, що вони продовжують співати, знімати ролики, танцювати, займатися різними видами спорту, вчаться та відчувають себе українцями й про це розповідають, — це дуже круто. А ми, як дорослі, завдяки проєкту і організації "Навчай для України", допомагаємо їм наздогнати саме академічні програми. Я вірю, що це більше, ніж просто робота. Це певною мірою місія",  — каже Любов Біденко.