«Слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш» або Як нейтралізація кіберзагроз вплине на життя пересічних українців

13 лютого 2017 року Указом Президента України №32/2017 було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралізації».

Весь січень громадськість, заклопотана «кризовим станом кібербезпеки», обговорювала неоднозначні формулювання Рішення і сперечалася, чи буде воно схвалене Президентом. Незважаючи на суперечливі думки, Рішення вступило в дію. Але чи так насправді велика загроза кібербезпеки, і як Рішення РНБО вплине на життя простих українців?

Концепція кібербезпеки аналогічна прислів’ю: «Слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш»

Конституція, основний закон, має бути фундаментальною основою будь-якого законодавчого акта. І загальносвітові, і європейські цінності, на які орієнтується зараз українське суспільство, підтримують принципи конфіденційності приватного життя і ґрунтуються на презумпції невинуватості.

Перекладання обов’язків державних структур по зберіганню і обробці конфіденційної інформації і персональних даних безпосередньо на комерційні структури,– інтернет-провайдерів,- може призвести до витоку даних, а також їх використання в корисливих цілях.

Особливо привертає увагу пункт, який накладає на «власників комп’ютерних даних (операторів та провайдерів телекомунікацій, інших юридичних і фізичних осіб)»  обов’язок «термінове фіксування та зберігання комп’ютерних даних, необхідних для розкриття злочину». Таким чином, якщо раніше інтернет-провайдери не зберігали конфіденційну інформацію своїх клієнтів, то тепер їм ставиться в обов’язок. Але хто, в свою чергу, може гарантувати, що інтернет-провайдер не використовує персональні дані у своїх цілях або не продасть їх кожному зацікавленому покупцеві? Накопичення та зберігання конфіденційних даних громадян має бути виключною обов’язком державних структур, перекладання даних функцій на комерційний сектор ставить під сумнів всю концепцію кібербезпеки країни.

Указ Президента передбачає «створення єдиних основного та резервного захищених дата-центрів збереження інформації і відомостей державних електронних інформаційних ресурсів» (п. 2. 4) а)) та «стимулювання розроблення та впровадження вітчизняного програмного забезпечення (операційної системи, антивірусних програм, програм бухгалтерського обліку, документообігу тощо)» (п. 2. 4) б)), що, за оцінками фахівців, потребуватиме значних бюджетних вливань. В умовах постійного дефіциту бюджету неясно, на які кошти можлива реалізація даного пункту Указу.

Крім цих капітальних витрат Указ передбачає розробку «механізма додаткового стимулювання мотивації до праці фахівців з кібербезпеки, задіяних у секторі безпеки і оборони України, насамперед шляхом удосконалення системи оплати їх праці»  (п. 2. 4) в)). При очевидному соціальному нерівності українського суспільства, розділеного на два шари – бідних і багатих, коли відсутній основний – середній шар, який є опорою будь-якої держави, виразно вимальовується необхідність матеріального стимулювання праці робітників, задіяних у процесах боротьби з кіберзагрозами, інакше важко уникнути підкупів і витоку даних. Але, з іншого боку, приділяючи особливу увагу рівню оплати праці «фахівців з кібербезпеки», Президент виділяє їх в окрему касту, тим самим вносячи ще більший розбрат у суспільство і стимулюючи розкол за принципом фінансової нерівності. Уже скоро на дорогах країни з’являться «фахівці з кібербезпеки» в новеньких автомобілях престижних класів, сповнені почуття власної значущості та вседозволеності.

Таким чином в українському суспільстві в найближчі місяці будуть виділені нові вагомі шари: «фахівці з кібербезпеки» і фахівці з розробки українського програмного забезпечення, яких, судячи з поставленим завданням, потрібно кілька тисяч, якщо не десятки тисяч, і які будуть отримувати зарплату згідно «удосконаленної системи оплати» з державного бюджету.

Наводить на роздуми присутність в Указі таємних пунктів – 3 і 4. Про яку галузь згадується у цих пунктах, якщо вони повинні бути приховані від очей українських громадян? Якщо припустити, що дані пункти стосуються кібербезпеки самого Президента і Уряду, то чому громадяни не мають права знати про них, адже про кібербезпеку самих громадян згадується відкрито у сусідніх пунктах? Невже неможливо було, не розкриваючи механізм захисту від кіберзагроз, поставити до відома громадян про прийняті за всіма пунктами рішеннях? Розмежовуючи себе і громадян подібним чином, Уряд тим самим зводить незриму, але при цьому непереборну стіну недовіри. Всі громадяни країни є платниками податків, на їх кошти існує Уряд. Отже, громадяни мають право якщо не контролювати, то хоча б знати, куди саме витрачаються зібрані спільно бюджетні кошти.

Вже 25 років Україна існує як окрема незалежна держава. За ці роки виросло нове покоління, вільне від комуністичних ідей. Прийнявши пакет документів, основною метою якого є тотальне стеження, збір інформації про кожного з громадян, Уряд зізнався в своїй неспроможності, нездатності створити і підтримувати ідею нової української державності.

«Заборонений плід солодкий»,– вчить Біблія. Фіксуючи кожне слово своїх громадян, держава тим самим змусить щомиті пам’ятати про можливе покарання. Забороняючи громадянам вільне волевиявлення, вираження своїх думок у будь-якій формі, яка не суперечить Конституції, ставлячи клеймо інакомислення на все, що не вписується у вузькі рамки уявної безпеки, Уряд в реальності привносить принципи макіавеллізму в механізм управління.

Давно відомо, що сучасні методи цензури дозволяють без відома громадян отримувати будь-яку конфіденційну інформацію, будь це зміст телефонних розмов або особисте листування в соціальній мережі. Ухвалюючи пакет нормативних документів про захист від кіберзагрози, Уряд визнає факт того, що наявна система цензури не справляється зі своїми функціями. Уряд побоюється, що будь-яке влучне слово може зруйнувати стовп ефемерної української державності, і тим самим визнає слабкість самої ідеології.

Починаючи тотальний збір персональних даних, відстежуючи всі дії своїх громадян, Уряд тим самим висловлює свою недовіру громадянам і починає шукати ворога в кожному. Діючи за принципом «розділяй і володарюй», закликаючи шукати неблагонадійних всередині держави, Уряд вносить розбрат у суспільство, стимулює і так прогресуючий розкол, додатково посилений погіршенням умов життя. Середньостатистичний громадянин, заклопотаний в першу чергу незадоволеністю первинних потреб, невпевнений у завтрашньому дні, все більше озлоблюється і незабаром може досягти критичного стану.

Тотальна цензура, нав’язування єдино прийнятної громадянської позиції – це є ті самі європейські та загальносвітові цінності, до яких має прагнути кожне цивілізоване суспільство?

«На кожного рота не приставиш ворота»,— вчить старе прислів’я. Невдоволення суспільства низьким рівнем життя зазвичай виражається в стихійних сплесках, але з часом приймає революційний характер. Пакет нормативних документів про кіберзагрози насправді може свідчити про такий значний рівень невдоволення Урядом, коли опозиційні думки починають превалювати і незабаром можуть захопити більшість. Уряд, приймаючи рішення, пов’язані з необхідністю контролю за кожним громадянином і кожним словом, ставить себе в позицію меншості. У будь-якій цивілізованій країні з демократичним устроєм саме думки народу є вирішальними у визначенні державної політики. Грубі фіскальні методи неприпустимі, як неприпустима і будь-яка ідейна диктатура.

Безумовно, Уряд зобов’язаний піклуватися про безпеку держави, вживати заходів щодо захисту громадян від зовнішніх загроз. Рішення РНБО в нинішньому вигляді більше нагадує посягання на приватне життя, ніж висловлює турботу про спокійне життя і зростання добробуту громадян.

Боротьба з кібертероризмом повинна носити вибірковий характер. Визнаючи масовість такого явища, як кібертероризм, Уряд заочно призначає більшість громадян кібертерористами, принижуючи гідність і зневажаючи принципи вільнодумства та свободи слова.

Чи є досяжними задачі боротьби з кіберзагрозами, поставлені в Указі Президента? Чи узгоджуються положення Рішення РНБО й Указу Президента з принципами європейської моралі, європейської моделі суспільства, яка поєднує економічний успіх і соціальну солідарність? Чи підтримують це Рішення і Указ панування права і інші принципи, задекларовані в Амстердамському договорі? В документальних матеріалах, які потрапили до нас, як ми бачимо, досить багато противників цього рішення:

Аналіз
положень Указу Президента України від 13 лютого 2017 року  №32/2017  
«Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016
року «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх
нейтралізації»

АНАЛIЗ (PDF-файл, відкриється у новому вікні)

Відкритий лист-вимога

ВИМОГА (PDF-файл, відкриється у новому вікні)

Євроінтеграція, якої так прагне українське суспільство, передбачає спільну боротьбу з міжнародною злочинністю і тероризмом. Концентруючи зусилля по боротьбі з тероризмом усередині суспільства, Уряд визнає наявність джерела терористичної загрози всередині країни. Якщо цей факт буде відзначено європейськими партнерами, як це позначиться на процесі української євроінтеграції? Будуть ради європейські партнери новому члену, занепокоєному питаннями внутрішніх кіберзагроз? Вважатимуть його здатним стати гідним і корисним партнером?