Херсон та Магдебург: чи пройшли міста перевірку на доступність до закладів культури?

Чи пристосоване місто до потреб мало мобільних груп населення? Чи може людини на візку або мама із дитячою коляскою потрапити в театр та галерею без перешкод? Чи зведені пандуси у музеї? На ці питання відповідали журналісти Херсон Плюс та Offener Kanal Magdeburg разом із експертами двох міст – українського Херсона та німецького Магдебурга.

МУЗЕЙ… ПОТРАПИТИ БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ?

Аліна Доценко, директор Херсонського обласного художнього музею імені О.О. Шовкуненка розповідає, що у закладах культури не має умов доступності для людей похилого віку та людей з інвалідністю.

Тож доступна культура – це багаторічна мрія для пані Аліни.

Для дітей з інвалідністю ми організовуємо виставки, різноманітні заходи. Їх нам привозять, а ми вже  у стінах музею наших гостей власноруч підіймаємо на необхідний поверх. Коли ми на руках носимо дітей на візках, то це одне. А люди похилого віку? А матуся із візочками? Дорослих ми не можемо підняти. У нас не має такої служби. Грецькою мовою «музей» – це храм муз. І в цей храм мистецтва повинні ходити всі. Чи я можу зробити мармурові сходи із пандусами? Не можу? Це повинен бути ліфт.

Художній музей Шовкуненка називають перлиною культури. Його історія варта уваги. А поштовхом для створення цієї історії стали мистецькі подарунки колекціонерки Марії Корніловської.

Раніше наш музей був невеличким відділом краєзнавчого музею. Коли Херсон отримав дар від Марії Корніловської, постало питання, де ж робити музей. У 77 році вирішили, що музей має бути у цьому приміщенні. Але воно було усе зруйноване – башта падала, стіни були у грибку, вікна побив шашіль. Я із першого дня почала, усе що руйнувалося, рятувати.

Архітектурний декор, ліпнина виготовлялися на початку 19 століття. У нас є все: від класики, бароко і до сучасних мистецьких зразків. Айвазовський, Боголюбов, Шовкуненко … це шедеври. Коли я стала директоркою, то було 5-7 тисяч предметів, зараз – більше 14 тисячі.

Переглядати справжні шедеври мистецтва можуть усі без винятку. І хоча зробити історичну будівлю XIX століття доступною для всіх людей важко, але це можливо. Фахівці розробили спеціальний проект для музею імені Шовкуненка, де передбачили створення ліфтової вежі.

Аліна Доценко додає: Музей повинен бути відкритим. І такий підхід під фасадом музею все ж повинен бути – люди відпочили і спустилися сходами. А люди на візках повинні заїхати в ліфт. А біля ліфту зручний туалет, поручні гарні … Ось так я пропоную.

У Магдебурзі проблему доступності розглянемо на прикладі культурно-історичного музею та музею природознавства. Детально про проекти безбар’єрності розповідає Хайнріх Нато, керівник відділення роботи із громадськістю та музейної педагогіки в музеях Магдебурга.

У 1906 році, коли будівля була побудована, то тема безбар’єрності не була настільки актуальна. До неї стали уважніше ставитися в останні десятиліття. І з кожною зміною в будівлі, реставрації або організації спеціальної виставки, ми могли крок за кроком вирішувати і проблеми бар’єрів. Всередині будівлі були побудовані пандуси. І це дуже важливо для людей на візках. Також були обладнані ліфти. Вони необхідні не лише з перспективи безбар’єрності, вони допомагають і працівникам музею перевозити важкі експонати.

Але особливість перетворення музею полягає також і в тому, що будівля знаходиться в статусі пам’ятки історії. Всі зміни в ньому повинні бути узгоджені з профільними відомствами.

Ми ставимося до того типу установ, які зобов’язані історичні цінності зберігати. Тобто для нас це, безумовно, межа, яку ми не можемо переступити. Наприклад, історичні паперові документи або середньовічні рукописи. Якщо ми їх виставляємо, то робимо це із дуже слабким освітленням. В іншому випадку документи втратимо. Натомість, це означає, що люди з особливими потребами не зможуть добре роздивитись ці експонати. Звичайно, ми хочемо показати більше, але в той же час ми повинні і захищати об’єкти нашої колекції.

У музеї пояснюють, із мало мобільними групами населення проводили консультаційну роботу. Крім того, всі елементи безбар’єрності – ліфти, пандуси, широкі відстані в залах між об’єктами– прописані в нормативних документах.

Лише на практиці можна побачити, де необхідно щось ще поліпшити. Важливо, щоб безбар’єрність не викликала питань ні у кого в цій будівлі. Тобто, працівники музею, які знаходяться в контакті з відвідувачами, повинні бути інформовані і чутливі до теми. Це величезний музей. Якщо ми щось змінюємо, то тут же з’являється нова задача. І в таких випадках не можна втрачати впевненість. Треба просто прийняти факт, що є маленька проблема – потрібно шукати рішення.

Оттоніанський Соборний музей Магдебурга було відкрито 2 роки тому в колишній будівлі Імператорського банку. Будівля була побудована 100 років тому і на той момент була однією з найнадійніших банківських установ Європи, розповідає музейний педагог Франциска Гаумнітц-Фройнд.

Зараз ми знаходимося в колишньому операційному залі, де клієнти могли покласти або ж зняти гроші зі свого рахунку. Це чудово, поєднати історичну будівлю з сучасним музеєм. Наші експонати присвячені в основному Собору Магдебурга, його історичним діячам.

Якщо говорити про доступність Соборного музею для людей із обмеженими можливостями, то безбар’єрне середовище формували після обговорень із архітекторами.

Зовні змогли встановити дуже довгий пандус, так вхід в музей став надійним і для людей на інвалідному візку. Усередині звертали увагу, щоб між об’єктами мінімальна дистанція була півтора метри. Завдяки цьому відвідувачі на візках можуть всюди проїхати. Експонати та їх опис також знаходяться на рівні очей людей, що пересуваються на візках. В цьому є велика перевага, тому що так ми доносимо інформацію не тільки мало мобільним групам населення, але одночасно і маленьким дітям. Це приблизно одна висота погляду.

Чимало уваги приділили і адаптації екскурсій для людей з особливими потребами. Для цього співробітники музею постійно консультувалися з товариством людей із порушеннями зору та слуху.

Спочатку миобрали експонати, які можуть бути цікавими для людей із вадами зору, які можна відчути на дотик, і де можна щось додатково послухати. Разом із представниками товариства людей із порушеннями зору та слуху, ми пройшлися і по підготовленим текстам екскурсій. Так ми зрозуміли, де треба тексти доопрацювати, що треба сформулювати інакше. Або, наприклад, залишити більш точну інформацію про те, де людина повинна знаходитися. Це дуже важливо.

Тепер у нас є і аудіо-вказівки, що треба бути обережним – в музеї багато колон. Або що зараз відвідувач буде проходити між двома колонами. Так людина не злякається, натрапивши на колону тростиною. Ми працювали з одним повністю незрячим чоловіком та жінкою із порушеннями зору та слуху. Перед нами відкрилися абсолютно різні проблеми, і ми змогли ще більше пристосувати наш аудіо гід, адже ми розмовляли з двома різними цільовими групами. Зараз ми думаємо створити крім аудіогідів ще й тактильні плани, аби відвідувачі змогли відчути / зрозуміти план виставки і дізнатися, що їх чекає, коли вони увійдуть всередину. На нашому аудіогіді встановлений і шрифт для незрячих. І у нас багато об’єктів, які можна відчути через дотик.

Питання інклюзії в Німеччині задеклароване на державному рівні. Так в 2013 році федерація музеїв випустила правила, де чітко прописано, що інклюзія включає в себе не лише малорухливі групи населення, а і людей з ментальною інвалідністю.

Тож в майбутньому ми плануємо створювати тексти більш доступною мовою. Хотіли б зробити більше і для людей з вадами слуху. Я думаю, це процес, який повинен розширюватися. Треба розмовляти з новими цільовими групами, але цей процес не завжди простий. Спочатку треба оцінити, які можливості є. Культурні об’єкти часто відповідають і за освіту населення. І звичайно ми хочемо надати освітні програми для всіх без винятку, що завжди дуже складно. Але ми прагнемо, щоб всі люди мали однакові враження від перебування в музеї. Це наша мета.

ГАЛЕРЕЇ ТА ТЕАТРИ «БЕЗ СТІН» …

Світлана Юр’єва – художниця. Дівчина говорить, що дуже любить заражати творчістю інших. На заняття до Світлани приходять різні люди – маленькі і дорослі. Приходять люди і з особливими потребами.

З цим людьми цікаво, вони бачать світ трошки інакше, іншими очима. Із ними працювати трохи складно, але не менш цікаво.

Із Світланою Юр’євою спілкуємося під час проекту «Сушка». Це мистецька ініціатива, яка об’єднала більше 20 херсонських художників, майстрів та фотографів на центральній Набережній міста. Музей просто неба працював два дні. Реалізували виставку, аби вивести мистецтво із звичних галерей.

Я дуже люблю простори, які не призначені для виставок, але там є багато людей. Це, дійсно, круто, виставлятися в таких місцях, тому що ми маємо можливість поговорити з людьми різного достатку, різного рівня життя, різного соціального стану.

Світлана ділиться й досвідом організації своєї виставки в одному із торговельних центрів Херсона. Гостям презентувала проект «Сонний гороскоп».

В торгівельному центрі, улюбленому херсонцями, у мене була персональна виставка. Саме в цей простір може зайти кожен. Я мала можливість, просто прогулюючись, спостерігати за людьми. Вони не знали, хто я. Я сідала, пила каву і просто вивчала реакцію людей. Ось така! Шикарна! Саме туди треба приводити мистецтво, саме із візком торгівельного центру треба проходити повз класні картини для того, аби любити цей світ.

Та чимало в організації виставок залежить і ще від однієї особи – менеджера художника. І у Херсоні така професія стає популярною.

Для людей з інвалідністю стає трохи легше жити. Але для того, аби їх можливості враховувалися в мистецтві, в візуальному, в театрі, в звуковому мистецтві, на концертах, звичайно ж, повинна бути людина, арт-менеджер, який завжди буде про це пам’ятати. Так само, як безпека прописується, таким же чином має прописуватися і доступність. Для маленьких і великих. Ергономіка події і так далі. Але це має прописуватися окремим пунктом. Із цим впораються всі: і звичайний менеджер, і арт-директор і, навіть, художник подумає про це.

Про ситуацію із доступністю в Магдебурзі розпитуємо журналіста Дмитра Купченю.  У 2018 році він проходив стажування на Offener Kanal Magdeburg. Його підсумковим проектом став фільм «По той бік пітьми». Головні герої – люди із вадами зору та ті, хто їх щоденними потребами опікується.

Мені довелося кілька разів побувати в Німеччиніі під час кожного із візитів я помічав, що забезпечення доступності, інклюзивності для людей із особливими потребами там на іншому рівні, ніж в Україні. Скажімо, елементарні пандуси, елементарні підйомники для людей у візках.

Що мене також приємно здивувало – те, що місця культурні, театр, опера, вони теж із великою увагою підходять до забезпечення потреб людей із певними вадами здоров’я. Це шокує, тому що ти очікуєш це побачити у великих містах, але і у маленьких містах є пристрої для слабочуючих, всі ці субтитри для них і тому подібне. І звісно ж звукові сигнали. Спеціальна двері для людей сліпих.

У Німеччині, наприклад, на культурному заході має бути кілька осіб від організаторів, які б займалися супроводом людей із особливими потребами. Прийдуть на допомогу і волонтерські організації.

При організації заходів завжди виділяється адміністрацією людина, яка супроводжує людей із особливими потребами. Принаймні із тих, що я був свідком. Я знімав Міський фестиваль їжі і там я помітив одразу волонтерів, які супроводжують цих людей. Я підійшов, спитав, а хто ви, а звідки? А є підтримки міська, ось із бюджету виділяються кошти, ми тут завжди, кожного разу. Я був м’яко кажучи шокований. Також я брав інтерв’ю, зокрема, у голови спілки, аналогу нашого українського УТОГу, і вона розповідала про те, які є програми, як це робиться. І найперша різниця, це взаємозв’язок, зворотній зв’язок. Їх чують. От у нас є проблема, аби було встановлено світлофор із відповідним звуковим сигналом і це робитись не через рік, півтора, а через півроку поки оформиться заявка. 

Олександр Книга, директор театру ім. М. Куліша, розповідає, як сьогодні складається ситуацію із доступністю у його культурному закладі.

Більше 20 років назад ми ще жили у Радянському Союзі. Людей з інвалідністю там просто не було. Таких людей вивозили кудись за межі міста…Коли 62 роки томубудували театру, питання про пандуси ніхто не ставив, це не було передбачено архітектурно. І по документам ми можемо це прослідкувати. Нам довелось перелаштовуватися, думати, яким чином це вписати. Із одного боку – нам треба було зберегти парадну частину театру, з іншого – зробити театр доступним.

Олександр Книга пояснює, що заходи із доступності – це не просто для галочки чи для документів. Це результат багаторічної співпраці з олешківським дитячим інтернатом, де дуже багато людей з інвалідністю і для них похід в театр – це подія.

Так, це була необхідність. Ми загружали чи вигружалив автобус своїх відвідувачів і розуміли, що треба якось полегшити життя нашим працівникам. Це з одного боку. А з іншого – це теж делікатний момент – люди із особливими можливостями не хочуть, аби до них наближалися, наприклад, через карантин. Необхідно тримати соціальну дистанцію. Людині треба дати можливість самостійно доїхати до театру… і повернутися назад.

Якщо треба, то під час вистави ми знімаємо крісла і в актовому залі може розташуватися до 9 відвідувачів на візках. Є ряди, на які квитки не продаються – це запрошені місця, тож для особливих гостей у нас завжди є резерв.

Проблема доступності існує не тільки в нашому театрі і не тільки в Херсоні. Вона є по всій Україні, але на неї вже почали звертати увагу. Це загальна доступність і дякувати богу що ми йдемо у Європу. Маю надію, що нашому прикладу будуть слідувати інші заклади, а ми із задоволенням будемо приймати всіх людей. Бо театр завжди повинен бути загальнодоступним. Він один в області… І ми робимо це, аби люди знали, що театр їх любить…